header

Дудчинська сільська територіальна громада

За 45 км на південь від Каховки розташоване село Дудчине (час заснування – 1868 рік), а неподалік від нього – села Любимо-Павлівка (1888 р.) і Любимо-Мар'ївка (1868 р.), що виникли у другій половині дев'ятнадцятого сторіччя як поселення хуторського типу на землях поміщика Строганова – Роздзянко. Першими їх жителями були селяни – орендарі та колишні кріпаки з різних сіл Херсонської губернії.

До 1886 року Строганов-Родзянко, який мав у володінні 40 тисяч десятин землі, здавав її селянам лише в оренду. Плата за оренду однієї десятини землі дорівнювала 8 – 12 золотих карбованців. Крім того орендарі відбували ряд повинностей на користь поміщика: косили сіно для поміщицької худоби, ремонтували присадибні приміщення, ганяли гурти худоби на Каховку для продажу, перевозили на елеватор своїм транспортом поміщицький хліб.

В 1886 році Строганов-Родзянко продав більшість своїх земель заможнім селянам, що вийшли з селянської общини, по 110 – 140 карбованців за десятину землі.

Землі, під Любимо-Мар'ївкою та Дудчином, були призначені Строгановим-Родзянко своїй племінниці Марусі в подарунок, але теж були продані. Дудчине в минулому довгий час носило назву Хутір Марусин, а пізніше Новодудчине, за назвою правобережного села Дудчани звідки прибули, перші поселенці ще в якості заробітчан.

У пореформений період землі, на яких розташовувались поселення Любимо-Павлівка і Любимо-Мар'ївка, були скуплені через Селянський банк вихідцями з села Любимівки. Якийсь час поселення Мар'їне або Мар'ївка називалося Голівське, за назвою однієї з любимівських вулиць, звідки була більшість переселенців. Але згодом знову стало зватися Мар'ївкою, але з додатком «Любимо».

Після 1887 року виникає постійне поселення – Ярське, від назви вулиці с. Любимівки, що стояла над яром (звідти була більшість переселенців). Ця назва не закріпилася, бо стара (Павлівка) була більш відома в окрузі. Ось так і закріпилась назва Любимо-Павлівка.

Із відомостей Ново-Дудчинської сільської ради Каховської волості Херсонського округа Одеської губернії складених на 01.03.1923 року: «Население сельрайона: мужчин – 226, женщин – 251, детей – 414; всього – 891 чоловік.

Дворов: в пос. Ново-Дудчино – 97, Ново-Качкаровке – 49; всего – 146.

Растояние: до Каховского волостного центра – 35 верст; до Любимо-Павловского сельсовета – 4 версты; до Любимо-Марьевского сельсовета – 3 ½ версты; до Натальевского сельсовета – 7 верст.

Население говорит: на украинском и на русском языках.

Площадь земель в десятинах: по пос. Ново-Дудчино – 1508 ¾, по пос. Ново-Качкаровке – 706 ¼, а всего – 2215.

Население занято (кроме хлебопашества): мельничеством (1 чел.), сапожным ремеслом (кустари) (4), кузнечным (2), жестяным (1), кожевенным (1), торговлей – 1, совкооперацией – 4, советской службой – 7, в политико-социальных организациях занято – 2 чел., в учебно-просветительских организациях – 5.

Имеются 2 лавки: одна Ново-Дудчинского ЕПО, вторая – частного бакалейного торговца. В Ново-Дудчино есть школа (2-х штатная) и сельамбулатория.

На территории сельрайона имеются: трудартель, владеющая мельницей и маслобойней механического двигателя – 4 члена; трудартель, владеющая ветряной мельницей, состоящая из 5 членов.

Из 9 членов комитета неимущих селян – 8 имеют домохозяйства».

Зі створенням Каховського району, а саме 18 березня 1923 року населені пункти Любимо-Мар'ївської та Ново-Дудчинської сільрад ввійшли до складу Любимо-Павлівської сільської ради. Крім поселення Любимо-Павлівка (405 жителів) до цієї територіальної громади ввійшли поселення: Ново-Дудчино ( 262), Любимо-Мар'ївка (450), Ново-Качкарівка (262), Ново-Катеринівка (454), Зелений Лагер № 1 (523), Зелений Лагер № 3 (228), Слобода Архангельська (343), Першотравенськ (137).

На весну 1927 року до адміністративно- територіального складу Любимо-Павлівської сільської ради входили ті ж саме дев'ять населених пунктів, але їх тип був визначений не як поселення, а як висілки. Також є уточнення в двох назвах: Архангельське (слобода) та Першо-Травенський. На той час на території ради налічувалось 672 господарства, з яких 14 неселянського типу; кількість населення складала 3 556 жителів, в тому числі 1 715 чоловіків та 1 841 жінка. Переважна національність населення – українці, крім висілків Ново-Качкарівка де мешкали руські (росіяне).

Любимо-Павлівка

До 1915 року поселення Любимо-Павлівка Каховської волості Дніпровського уїзду Таврійської губернії налічувало 27 дворів де мешкали 151 селянин (82 чоловіка та 69 жінок).

Комітет незаможних селян в Любимо-Павлівці був створений у 1920 році. Першим його головою став Яременко Федір Ілліч. Поміщицька земля була розділена між селянською біднотою. Після утворення Каховського району першим головою новоутвореної Любимо-Павлівської сільради був обраний Алксне. Комуністи Попов Петро, Уманець Андрій брали активну участь у громадському та господарському житті села та в створенні колгоспу. Згідно рішення загальних зборів членів комнезаму Любимо-Павлівської організації від 15 вересня 1923 року, Вербовенко Катерина, Леонов Микола, Гура Марія відрядженні на навчання до вищих навчальних закладів.

У 1923 році в Любимо-Павлівці відкрито амбулаторію, де працювали лікар, старша і молодша медсестри.

У 1928 році на території Любимо-Павлівської сільської ради були утворені колективні господарства «Перше травня» та «Шлях до комунізму» - перші сільгоспартілі, які разом нараховували 18 членів, об'єднували 115 дворів, мали землі 346,88 га., 12 шт. робочої худоби, трактор «Ойль-пуль».

Ці дві артілі стали основою комуни «Шлях до комунізму», а в 1931 році створено колгосп «14-річчя Жовтня».

Це були невеликі господарства, з малою кількістю сільськогосподарських машин, що перейшли від МТС, але економічно міцні. У 1939 році від колгоспу на Всесоюзну сільськогосподарську виставку була направлена Гнойова Євдокія, яка зібрала за сезон 31,6 ц. бавовносировини, встановивши рекорд.

З початком Великої Вітчизняної війни, у вересні 1941 року, територія Любимопавлівської сільської Ради була окупована фашистами. Колгоспники встигли евакуювати тваринницькі ферми, перегнати худобу. Омеляненко Г., Желєзняк Є., Товстоніг С., Гура Г. рятували колгоспне стадо.

Жінки та навіть діти села брали участь у будівництві захисних споруд біля р. Інгулець, а також будували аеродром біля с. Нова Наталіївка.

На окупованій території фашисти не стали знищувати колгоспи, тому колгоспники, які залишалися в селах, повинні були працювати на полях. Наглядачем за роботами був німецький унтер-офіцер, який знаходився в с. Костогризове. Врожай, зібраний на колгоспних полях, відправляли до Німеччини. Крім цього, до Німеччини відправляли і молодь - працювати на заводах.

Захищати Батьківщину від загарбників з Любимо-Павлівки до лав Червоної Армії вступили 96 чоловік. Повернулися з війни не всі: 26 загинули. Любимопавлівці воювали в різних куточках Європи: визволяли Херсон, Миколаїв, відстоювали Москву, Ленінград, Сталінград, визволяли Одесу, Крим, Відень, брали участь в боях на території Прибалтики, Білорусі, Молдавії, Маньчжурії і країн Східної Європи.

В листопаді 1943 року територію села було звільнено 2-м гвардійським механізованим полком, 176 стрілецької дивізії 2-й армії. Повернувся з перемогою в рідне село кавалер Ордена Слави ІІІ ступеня та Ордена Червоної Зірки Гнойовий Ілля Євменович, а його брат Гнойовий Д.Є. загинув в Угорщині. З радістю зустріли селяни своїх славетних переможців, серед яких: Брень П.Й., Ващенко Ф.П., Ємеляненко С.І., Калініченко А.К., Кириченко Г.А., Корнієнко А.А., Онищенко А.І., Погрібний І.Р., Сіричко М.П., Трещов Л.Г. (був водієм генерал-лейтенанта М.С. Хрущова, нагороджений орденом Червоної Зірки), Фесюк В.П., Фесюк С.Т.

Почалася відбудова. Дуже змінилася Любимо-Павлівка в 70-х роках: покрили асфальтом дороги, побудували сільський клуб з кінозалом та бібліотеку, магазин, поштове відділення; відновили тваринницьку ферму, де ручна праця змінилася механізованою; село електрифікували, провели телефон. Побудували й початкову школу, де навчалося 72 учні. 6 чоловік із села отримали вищу освіту, 3 – середню. Жителі села освоїли нові професії: шофер, електрик, радист, кіномеханік.

Зріс матеріальний добробут та культурний рівень життя населення села. Колишні темні землянки з похиленими димарями, почорнілими стріхами змінили великі кам'яні будинки, світлі та теплі. Побудували нові вулиці, колгоспники отримали житло.

В кінці 90-х починає розпадатися колгоспна система. Колгосп перетворюється на товариство з обмеженою відповідальністю, а з часом зникає зовсім.

Любимо-Мар'ївка

Першим головою комітету незаможних селян в Любимо-Мар'ївці став Василь Новохижній, він же був першим членом більшовицької партії в селі. Членами комітету незаможних селян був Андрій Сахвалин. Комітет розділив поміщицькі землі поміж селянською біднотою, займався питаннями ліквідації господарської розрухи.

У 1917 році в Любимо-Мар'ївці була відкрита трудова школа. У 1925 році в ній навчалося 33 учні: 18 хлопчиків та 15 дівчаток. У школі налічувалось 8 парт, 1 стіл, 1 дошка, 26букварів, 49 читанок, 67 математик, 1 глобус, 85 підручників з літератури.

У 1929 році у Любимо-Мар'ївці утворений колгосп «Політвідділ», в якому нараховувалось 90 членів. У 1933 році цей колгосп об'єднали із колгоспом «Червоний хлібороб» із с. Новодудчине. Утворилася комуна, яка через рік знову реорганізована в два колгоспи.

Колективна праця, запровадження техніки, віра в світле майбутнє дали бажанні результати. Ударно працювали Ісаєва Ганна, Дашковська Ганна, Мотуз Свирид. Високі врожаї, покращення добробуту колгоспників сприяли тому, що все нові люди вступали до колгоспу. Велика Вітчизняна війна перервала мирне життя. Чоловіки пішли на фронт. 35 з них воювали на різних фронтах за визволення України, Білорусії, Росії, Литви, Східної Європи. 19 чоловік не повернулися до мирного життя, загинули, пропали безвісті.

У 1943 році село було звільнено від окупантів. Повернулися до своїх домівок кавалер ордена ІІ та ІІІ ступеня Воловий Михайло Полікарпович, який і в мирний час за високі трудові показники отримав ордени Леніна, Жовтневої Революції та Трудового Прапора і був учасником виставки досягнень народного господарства Радянського союзу; Тимошенко І.В. – кавалер ордена Червоної Зірки, який потім в мирний час за сумлінну працю був нагороджений орденом Трудової Слави. Повернулися з війни з медалями за визволення України та інших держав Архіпов В.О., Єрофеєв І.Г., Карпенко П.О., Малишенко А.І., Малишенко А.Т., Малишенко Трифон, Михайленко Іван, Мотуз Семен, Приходько, Сластьон Д.Д..

За 5 років колгоспники змогли відбудувати господарство. Широкі вулиці села з великою кількістю нових житлових будинків, ряди приміщень для господарського тваринництва, дбайливо оброблені лани – такою можна було Бачити Любимо-Мар'ївку 60 – 80-х роках. Тут розташовувалась колгоспна комплексна бригада № 2. В селі налічувалося 60 дворів з кількістю населення 256 чоловік. Працювала початкова школа, сільський клуб, бібліотека, кіноустановка. Там проводили своє дозвілля трудівники села. В 1957 році збудовані дитячі ясла і крамницю. За селом містилась механізована тваринницька ферма, де працювала майже половина жителів села. Поряд знаходився тракторний парк. З лівого боку села був розташований колгоспний тік, на якому зберігалася пшениця, ячмінь, просо та кукурудза. Люди працювали сумлінно, наполегливо. Колгоспники освоювали нові професії. Колгосп підготовив 12 трактористів, 8 комбайнерів, 1 зоотехніка, 3 електриків, 2 кіномеханіків, 6 шоферів. Найкращими трудівниками стали Богдан М., Воловий М., Дашковська О., Малишенко Л., Мірошниченко Г., Михайленко І. Їх портрети відзначались на колгоспній дошці пошани.

Село електрифікували, провели радіо, до кожного двору підвели водопровід.

Сьогодні в Любимо-Мар'ївці мешкає п'ять сімей.

Дудчине

З приходом до влади більшовиків селяни отримали землю. Але тривала громадянська війна. В 1918 році В Лепетисі формувався партизанський загін. До нього вступили і селяни-бідняки з Любимо-Мар'ївки: Борсук Кіндрат і Борсук Іван, а з Ново-Дудчиного: Буковело Іван, Кобецький Лука, Руденко Кіндрат, Срібний Савелій, Сьомака Кузьма.

Через півроку партизанський загін значно виріс і влився у третій Таврійський полк, що діяв у 1919 році проти Денікіна в степах Криму.

Радянська влада у Новодудчиному міцно встановилась у 1919 році. Тоді ж було створено комітет незаможних селян, першим головою став Беляков Нікіфор. Для боротьби із залишками ворожих класів в Каховці був створений революційний комітет. Його уповноваженим по поселенню Новодудчине був комуніст Клімкін. Комуністи Гура Єфросинія, Яновський Архип брали активну участь в громадському і господарському житті села.

У 1929 році в Новодудчине утворився колгосп «Червоний хлібороб», який нараховував 200 колгоспників і існував до 1933 року. Потім він був перетворений на комуну, а через рік знову відновив свою діяльність як колгосп «Червоний хлібороб».

Вогненні 1941 – 1945 роки. Мирний спокій і наполегливу працю порушено німецько-фашистськими загарбниками. Колгоспники встигли евакуювати лише сільськогосподарську техніку та тваринницьку ферму. В самому селі німців не було. Але селяни повинні були виконувати трудові повинності. За ними наглядали поліцаї – жителі інших сіл, які звітували німецькому управляючому, який знаходився в с. Костогризово.

Німці масово забирали молодь із села і гнали до Німеччини. Повернутися вдалося не всім, дехто не зміг добратися до України і залишився жити у сусідніх державах: Польщі, Чехії, Угорщині. А ті, що повернулися (Срібна Поліна, Меснянкін Петро, Гринько Катерина, Білецька Надія), згадують цей період свого життя, як страшний сон.

25 вересня 1943 року село було звільнено від німецьких окупантів. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися з ворогом 35 жителів, з них – 20 чоловік загинули, 9 – нагороджені орденами і медалями.

З перших днів після звільнення від німецьких загарбників жителі села наполегливо взялися за відбудову народного господарства.

У повоєнний час проводилася політика укрупнення колгоспів, злиття невеликих господарств в більш рентабельні.

Колгосп «Червоний хлібороб» об'єднується з колгоспом «Політвідділ» під назвою останнього. Потім колгосп «Політвідділ» входить до складу колгоспу «14-річчя Жовтня», назва якого деякий час носить ім'я Єжова, але потім йому повертають назву «14-річчя Жовтня». У 1959 році цей колгосп входить до складу колгоспу ім. Куйбишева, який носив це ім'я з 1934 року на честь відомого героя громадянської війни Валер'яна Володимировича Куйбишева.

Першим головою колгоспу «Політвідділ» був обраний Григорій Яновський. Центральну садибу колгоспу розташували в Дудчиному, де знаходилась комплексна бригада № 1.

Довгий час колгосп ім. Куйбишева очолювала Богачук Ірина Іванівна.

Під її керівництвом господарство добилося вагомих здобутків в рослинництві і тваринництві. За що вона була нагороджена орденом Трудового Червоного прапора.

Ірина Іванівна народилася в селі Ново-Дудчино у 1921 році. З 1936 року працювала в колгоспі ім. Куйбишева рахівником. У 1938 – 1939 роках вчиться в Ново-Одеській міжрайонній школі колгоспних бухгалтерів, потім працює бухгалтером колгоспу ім. Куйбишева. У 1948 році колгоспники артілі обирають її головою правління.

Член Херсонського обкому комсомолу Ірина Богачук, виступаючи з трибуни XIV з'їзду комсомолу України, дає слово вивести свій колгосп в число передових.

І вона домоглася зразкової дисципліни членів артілі. Широко розгорнула соціалістичне змагання та вивела колгосп в передовики району. В 1952 році з площі 1180 га зібрано по 30,3 центнера озимої пшениці, з 146 га по 28,3 центнера ячменю, з 51,5 га по 26 центнера проса.

У 1953 році селяни її обрали депутатом Херсонської обласної ради по Червоноперекопському виборчому округу.

На 1966 рік матеріально-технічна база колгоспу нараховувала: автомобілів – 26, тракторів – 25, електромоторів – 76, комбайнів – 11. Колгосп отримав за рік: зернових – 21 556 ц. з 2 567 га., ярих зернових – 28 002 ц. з 1 245 га., цукрових буряків - 971 ц. з 330 га., соняшників – 1 661 ц. з 217 га., рицини – 283 ц. з 100 га., овочів – 656 ц. з 8 га., фруктів – 223 ц. з 41,8 га., винограду – 152 ц. з 90,9 га. Настриг шерсті на 1 вівцю склав – 4,2 кг., удій на корову – 2 429 л. молока, яйценосність на 1 курку-несучку – 93 шт. Кількість худоби в колгоспі налічувала: овець – 2 391 голова, корів – 1 847 голів, свиней – 1 845 голів, коней – 101 голова. Дохід з рослинництва становив – 383 979 карбованців, з тваринництва – 405 543 карбованців. Була здійснена меліорація земельних угідь, що привело до збільшення врожайності на полях.

У час, коли колгосп ім. Куйбишева очолювала Богачук Ірина Іванівна, він став мільйонером і свою продукцію виставляв на ВДНГ.

Опісля головою колгоспу ім. Куйбишева працював Шарко Андрій Григорович, а в 1967 році господарство очолив Олексієнко Василь Іванович. Під його керівництвом в колгоспі були побудовані автогараж, центральна ремонтна майстерня, контора правління колгоспу, тваринницькі приміщення, овочесховища, продовольчі і господарські магазини в селах Дудчино, Любимо-Павлівці і Любомо-Мар'ївці. А в Дудчино збудовані три нові вулиці: Садова, Хмельницька і Будівельна.

Під головуванням Ширіна Валентина Яковича були побудовані: 2-поверхова будівля дитячого садка у с. Дудчино, будинок для працівників тваринництва з медичним профілакторієм, залом засідань і сауною.

Журавльов Олександр Анатолійович додав чимало зусиль оновленню автомобільного та тракторного парку господарства. За часи його керівництва було побудовано багато житлових будинків для працівників колгоспу і розпочато будівництво доріг з твердим покриттям.

Часи правління колгоспом Стефанюка Володимира Йосопивича також відмічені звершенями трудового колективу. Це заасфальтовані вулиці в селах Дудчино, Любимо-Мар'ївці і Любимо-Павлівці та будівництво, налагодження і виробництво якісної продукції цехів по виготовленню макаронних виробів, пельменів, згущеного молока, вершкового масла, морозива та олії.

Село розквітало, розгорталося будівництво житлових будівель – побудували ще дві вулиці – Садову і Хмельницьку, до колгоспу запрошувалися нові люди. Село жило багато. Вулиці потопали в зелені, біля кожного будинку розрісся сад, у кожному дворі – водогін, електричне освітлення, телевізори, радіоприймачі.

У другій половині 60-х років почалося будівництво молочно-тваринницького комплексу.

У 1969 році починається будівництво нового приміщення для школи (замість згорілого старого, що було збудоване земством у 1912 – 1913 роках) – двоповерхової будівлі, обкладеної білою цеглою, з гарним фасадом і великими вікнами, спортивним і актовим залом, навчальною майстернею та їдальнею

Був побудований будинок культури та дитячий садок (1984 р. зданий в експлуатацію), фельдшерсько-акушерський пункт.

Все робилося для того, щоб люди не відчували ні в чому потреби. Колгоспники працювали самовіддано. За успіхи у розвитку господарства, за самовіддану працю нагороджені: орденом Леніна та Трудового Червоного Прапора – Таргоня І.Т., Кириченко С.П.; орденом Жовтневої Революції – Воловий М.П., Панов П.В.; орденом Трудового Червоного Прапора – Білецький А.Д., Мотуз С.А., Покальчук С.І..

Коли заїжджаєш в село – з правого боку рівненькими рядами стояли стандартні будівлі. Це – приміщення тваринницької ферми. Робота на фермі була замінена з ручної на механізовану. Для тваринників були створенні всі умови для праці і відпочинку, збудований профілакторій, де надавалася кваліфікована медична допомога, сауна з басейном.

У 2003 р. колгосп ім. Куйбишева розпався, землі і колгоспне майно розпаювали.

Сьогодні село Дудчине – центр сільської ради. П'ять паралельних прямих вулиць з твердим покриттям, обсаджених горіхами протяжністю по 1,5 км. кожна. Кількість дворів – 228, жителів – 958 чоловік. Загальна площа земель сільської ради – 6430,3 га. Ріллі – 5437,9 га., розпайована – 4669,8 га.

Вся земля обробляється самостійно землевласниками чи здана в довгострокову оренду землекористувачам, де вирощуються в основному зернові, технічні та олійні культури і овочі.

Значних успіхів в господарюванні добилися фермери: Юхимук І.Ф. (ФГ «Волинь»), Гусейнова Г.І. (ФГ «Лейла»), Кушнерук М.І. (ФГ «Іолана»),

В селі працює 6 магазинів, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський будинок культури, бібліотека з книжковим фондом на 10 000 екземплярів, загальноосвітня школа на 350 місць (16 вчителів, 140 учнів), дитячий дошкільний заклад ясла садок «Ромашка» на 90 місць (садок відвідують 32 дитини), поштове відділення зв'язку, АТС на 100 номерів та аптека.

На території Дудчинської сільської територіальної громади працює три первинні ветеранські організації, які очолюють поважні і молоді душою організатори: в Дудчино – Михайлюк Анатолій Миколайович, в Любимо-Павлівці Олексієнко Антоніна Михайлівна, в Любимо-Мар'ївці – Дашковський Анатолій Григорович.

Жителі Дудчиного не падають духом. І життя поступово налагоджується. Гордістю села є аматорський жіночий ансамбль «Журавка», який був створений у повоєнному 1947 році. З 1956 року ансамблем керувала вчитель Дудчинської ЗОШ (тепер перебуває на пенсії) Богачук Людмила Василівна, а в даний час його очолює завідуюча клубом Гринь Людмила Миколаївна.

У 1980 році ансамбль отримав звання Народного. Колектив являється Лауреатом всесоюзного фестивалю самодіяльного мистецтва (1967 р.), нагороджений 52 грамотами, 4 дипломами, золотою (1967 р.), бронзовою (1970 р.), та срібною (1978 р.) медалями. В репертуарі – до 700 пісень.

З 1969 року Любимопавлівську сільську раду очолив Шаповалов Микола Миколайович, секретарем ради працювала Кириченко Надія Сергіївна, які потім були обрані на відповідні посади новоствореної Дудчинської сільської ради.

23 роки поспіль, з 1975 по 1998 роки, обирався і працював Дудчинським сільським головою шановна, порядна людина – Михайлюк Анатолій Миколайович. Після нього цю посаду очолювали Ванжа Тамара Вікторівна, Мельник Іван Дмитрович та Гусейнов Ашир Мамедович. Секретарями Дудчинської сільської ради обирались Воловий Анатолій Миколайович, Нечвиєнко Лариса Олександрівна, Уманець Лариса Павлівна, Топчий Галина Федорівна, Доценко Любов Василівна та Чуєнко Марина Вікторівна.

За планами Дудчинського сільського голови Гусейнова Ашира Мамедовича, якого вдруге поспіль обрала громада на цю посаду, ведеться постійна робота по майбутньому підведенню природного газу в кожний будинок, по забезпеченню населення в достатній кількості водою, ремонту доріг та благоустрою населених пунктів.

Ніна Федь, Володимир Любак,

В'ячеслав Жиленко

Друк